(певних засобів)

ТАЇНА - феномен граничних меж людських зусиль в розкритті, з'ясуванні природи певних явищ чи "інформаційної безмовності" щодо їх сутності та місця в загальній картині пізнання чи відповідних форм життєвої сфери. Як феномен лімітності певних уявлень, Т. фіксує кордони (що історично нерідко поставали у релігійному, сакральному забарвленні) між світами різної природи. В такому розумінні Т. - це пункт зустрічі олюдненого буття із зонами позалюдської стихійності, знання про які закодоване через непідготовленість суб'єкта для їхнього осягнення та відсутності у нього певних засобів їх розкриття. Цим Т. відрізняється від речей у собі у які підлягають освоєнню практичним розумом. У раціональному розумінні Т. породжується самим зростанням пізнання, яке дає не тільки позитивні результати, а й розширює сферу знання про незнане, бо, з одного боку, спростовує частину старого знання, а з іншого - збільшує проблемне поле людського освоєння світу. Ця обставина була підкреслена ще Сократом та теоретично усвідомлена Кузанським у його концепції про "вчене незнання". У наш час, коли в значних масштабах розширюються обсяги т. зв. проблемного, позакритеріального знання, що не піддається емпіричній перевірці чи навіть дедуктивному доведенню, ідея "вченого незнання" стає актуальною. З евристичного боку, Т. може виступати символом небезпечного знання на кшталт усвідомлення терміну "кінця світу" чи людського життя, високої імовірності поразки чи хаосу, ходіння по краю безодні, тобто інформації, що паралізує волю до дії. У філософській антропології визнання Т., тобто того, чого особа не знає про себе, або того, що не знають про неї інші, робить людину більш зрозумілою, ніж самовдоволена віра у точну модель, яка і є її сутністю.

1) спускатися, сходити (униз); іти вниз

2) знижуватися (про літак)

3) опускатися, понижатися (про місцевість)

4) походити

5) переходити, передаватися у спадщину; успадковуватися

6) вдаватися до (певних засобів)

7) нападати, накидатися

8) несподівано відвідувати; приїжджати без попередження

9) астр. схилятися до горизонту

* * *

1) спускатися, сходити ( з гір); спускатися, іти вниз (з гори, сходами); знижуватися ( про літак)

2) опускатися, знижуватися ( про місцевість); знижуватися (про тон, звук)

3) походити

4) переходити, передаватися в спадщину

5) переходити (від загального до окремого, від минулого до сьогодення)

6) звертатися до ( чогось негідного); не гребувати ( чимось)

7) обрушуватися, накидатися, нападати ( на ворога); несподівано відвідувати, приїжджати без попередження

8) acтp. схилятися до обрію; рухатися до півдня

ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ - 1) Розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виникнення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функціювання, виявлення механізму дії тощо. П. н. у цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фіксує зовнішні властивості предметів і явищ. 2) Одне з основних і безпосередніх завдань наукового пізнання. Залежно від переважного використання тих або інших компонентів наукові теорії розрізняють П. н. на основі законів (номологічне пояснення) і на основі моделей (модельне пояснення). Відповідно до характеру відображуваних закономірностей номологічні пояснення можуть бути динамічними, статистичними, телеологічними та ін. Залежно від залучених методів розрізняють також змістові (наочні, якісні) й формальні (логічні, математичні та ін.) різновиди П.н. Розрізнення об'єктів предметних галузей зумовлює специфіку філософських, соціологічних, фізичних, біологічних та інших видів П.н. Використання певних засобів і методів дозволяє дати пояснення досліджуваного об'єкта в контексті його сутнісних структурних, функціональних, причинних, генетичних та інших зв'язків, що є також підставою для виділення структурних, причинних та інших форм П.н.

ІНТЕРЕСИ людські - властиве людині відношення, що виражає позитивну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. І.л., разом з потребами та цінностями, спонукаючи соціальний суб'єкт (особистість, групу, історичну спільноту, клас, націю, суспільство), виступають рушійною силою історичного процесу. Реалізація І.л. неможлива без їх усвідомлення, що відбувається в процесі постійного порівняння, співставлення життєвого становища певних індивідів, соціальних груп, історичних спільнот між собою. Місце і роль І.л. у процесі детермінації людської життєдіяльності зумовлене, з одного боку, тим, що задоволення потреб відбувається не тільки безпосередньо, а переважно опосередковано, через конкретно-історичні суспільні відносини. З другого боку, певна потреба може бути задоволена різними предметами (чи навпаки, один і той самий предмет може бути об'єктом кількох потреб) і, відповідно, розмаїттям способів, засобів, шляхів, які втілюються, у свою чергу, у різного роду інтересах - історичних, національних, соціальних, економічних, політичних, духовних та ін. І.л., як вибіркове ставлення до можливих способів та норм задоволення потреб, залежать не тільки від світоглядних переконань, ціннісних орієнтацій, а також від соціального становища, рівня та умов культурно-історичного розвитку соціального суб'єкта В. найбільш концентрованому вигляді переплетіння і зіткнення інтересів відбувається в сфері політики, бо саме в політичних інтересах втілюється узагальнене відношення носіїв інтересів до політичної влади, організаційно-управлінського, господарського, духовного життя суспільства. Історичний досвід засвідчує, що утвердження І. л., як правило, здійснюється у вигляді певних ідеологічних, морально-етичних концепцій, теорій, програм, які прагнуть надати інтересам даного соціального суб'єкта першочергового, а то й всезагального значення. Проте це не означає заперечення існування загальних І.л. у процесі історичного співжиття. Особливо гостро стоїть питання про їх врахування в умовах сучасної цивілізації, розвиток якої має не тільки позитивний, а й зворотний, тіньовий бік (екологічна й демографічна криза, роз'єднаність між людиною і природою, загроза нових війн, ризик самознищення людства та ін.). Класифікація І.л. може здійснюватися за допомогою таких критеріїв: за ступенем загальності (індивідуальні, групові, суспільні); за своєю спрямованістю (економічні, соціальні, політичні, духовні); за характером носія І. л. (особистісні, колективні, класові, національні, державні); за мірою усвідомлення (стихійні, теоретично обґрунтовані, програмні); за можливістю здійснення (реальні, ілюзорні, перспективні); по відношенню до традицій та тенденцій суспільно-історичного поступу (консервативні, прогресивні, реакційні) і т.ін. Результати вивчення І.л. соціальною філософією, іншими галузями гуманітарного пізнання впливають на ефективність політики держави, яка залежить від знаходження організаційно-управлінськими структурами оптимальної узгодженості індивідуальних, групових, суспільних І.л. в конкретних історичних умовах.

МАТЕРІАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ - складова частина марксистської доктрини. Вихідним пунктом М.р.і. є визнання того факту, що передумовою будь-якої людської історії виступає тілесна організація індивідів та опосередковане останньою ставлення людей до природи. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність виробництва індивідами засобів життя. Спосіб, яким люди виробляють усі необхідні для свого життя засоби, є не тільки відтворенням їхнього фізичного існування, а й постає як певний спосіб життєдіяльності. Отже, першим моментом історичного процесу, згідно з М.р.і., є виробництво людьми засобів для задоволення своїх життєвих потреб. Другий момент - це породження нових потреб, викликаних виробництвом засобів для задоволення первинних потреб, що спонукає до нового виробництва. Третім моментом є виробництво індивідами інших індивідів, тобто розмноження, яке передбачає наявність певних суспільних стосунків, або сім'ї. Поділ праці, що супроводжує виробництво, має своїм наслідком нерівномірний розподіл суспільного продукту, відчуження індивідів від продуктів власної праці та концентрацію відчуженого продукту в руках окремих індивідів; це уможливлює становлення та формує ґрунт для появи держави. Протиріччя між приватним і суспільним інтересами та між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин постають як рушійна сила історичного розвитку В. иходячи з цього, метою історичного процесу виявляється досягнення такого стану, коли внаслідок розвитку світового ринку та всебічної взаємозалежності спільної діяльності індивідів ці протиріччя (шляхом комуністичної революції) скасовуються, що призводить до подолання відчуження та свідомого контролю над силами, від яких індивіди до цього часу залежали. Принциповим положенням М.р.і. є теза про залежність свідомості від стану матеріального виробництва та від суспільних відносин, продукованих цим виробництвом; свідомість - це суспільний продукт. Попри тезу Маркса, що всі моменти історичного процесу не існують окремо один від одного та відведення у цьому процесі певної ролі індивідові, ортодоксальний марксизм зосередився головним чином на процесі матеріального виробництва, що зумовило тлумачення історичного розвитку в дусі економічного редукціонізму. Попри очевидну однобічність М.р.і., деякі його аспекти увійшли до методологічного активу соціальної філософії; зокрема, це стосується підходу до історії на основі аналізу економічних відносин як одного із чинників історичного поступу.

ВІРА - термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основ і критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, В. сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. В. безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "В." в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні В. - це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму В. посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого - необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в т.ч. історичної, В. постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки В. як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає В. до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість В. в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія - це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення В. відіграє першорядну роль.

ВЧИНОК - різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої Р. еалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, В. висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль В. є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме В. із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує М. орально-смислова артикульованість В. є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Вахтин, надаючи "філософії В." статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, її "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є В. у вузькому розумінні слова. В. як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше - відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними Ц. им В. принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, В. неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність В. тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом η здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності В. не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до В. є неодмінною рисою морально зрілої особистості Ц. я готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи В." (Вахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму.

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

1) доводити до злиднів (бідності); розоряти; позбавляти засобів

2) обідняти, позбавляти виразності

3) ослабляти, підривати (здоров'я)

4) позбавляти певних властивостей (якостей)

5) виснажувати (ґрунт тощо)

* * *

1) доводити до злиднів, розоряти; збіднювати, позбавляти виразності

2) виснажувати ( ґрунт); послабляти, підривати ( здоров'я); позбавляти найважливіших якостей або властивостей

1) що відбувається

2) наступний, що має відбутися

3) слухняний; ґречний, добре вихований

4) здатний до навчання, здібний до науки

1) (у напрямі) до

2) на, до

3) до (якоїсь мети), для (чогось), щоб

4) до, щодо, стосовно (когось, чогось)

5) близько (якогось часу)

6) майже, приблизно, орієнтовно

7) для, на

* * *

1) що відбувається

2) слухняний; доброзичливий

3) здібний до навчання

1) рух у напрямку до предмету (по напряму) до

2) просування по дорозі до мети до, по дорозі

3) відношення до кого-н., чого-н. (по відношенню) до

4) наближення до певного моменту часу до, біля

5) призначення матеріальних засобів для, на

1) що відбувається

2) слухняний; доброзичливий

3) здібний до навчання

1) рух у напрямку до предмету (по напряму) до

2) просування по дорозі до мети до, по дорозі

3) відношення до кого-н., чого-н. (по відношенню) до

4) наближення до певного моменту часу до, біля

5) призначення матеріальних засобів для, на

ЗВИЧАЙ - стереотипна форма соціальної регуляції поведінки людей, яка постійно відтворюється за певних обставин. З. служить засобом залучення людей до соціального і культурного досвіду та передачі його від покоління до покоління, регламентує відносини між людьми, підтримує згуртованість у різних спільнотах. У ролі З. можуть виступати загальноприйнятні трудові навички, форми суспільно-політичної діяльності, сімейних відносин, релігійні обряди, громадські свята тощо. За вужчого тлумачення, З. охоплює лише такі дії, які відтворюються людьми стихійно. В цьому розумінні до З. не можна віднести розпорядок діяльності, передбачений інструкцією, або такі соціальні навички, які потребують спеціального опанування Ф. орми виробництва і розподілу, правові норми теж не належать до З., оскільки перші регулюються економічними відносинами, а другі - санкціонуються і підтримуються державною владою. У сфері моралі З. підтримується за допомогою відповідних моральних відносин. Проте зв'язок моралі і З. не означає тотожності О. сновний принцип З. - роби так, як роблять усі, в той час як мораль вимагає - роби так, як мусять робити всі. Тобто мораль наголошує на суттєвій відмінності між існуючим (сущим) і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. Всупереч думці, що динамізм сучасної епохи, розвиток науково-технічного прогресу, засобів масової комунікації, урбанізація підривають самі основи З., фактом є те, що якраз катаклізми XX ст. переконують у необхідності підтримки З. через притаманний їм потужний елемент стабілізації людських стосунків. Разом із тим, З. властивий консерватизм, що може виявитися перешкодою в людському спілкуванні. Саме мораль, з її вимогами належної поведінки, здатна слугувати критерієм і підставою подолання консерватизму З.

КОНКРЕТНІСТЬ ІСТИНИ - залежність істини від певних умов і обставин, простору і часу. Проблема К.і. виникає внаслідок того, що істина як ідеальне утворення має загальний і тому абстрактний характер, дійсність же завжди конкретна (див. абстрактне і конкретне). Цим покладається невідповідність між ними, що негативно впливає на всю діяльність людини. К.і. має три основних аспекти - теоретичний, практичний і логічний. 1) Теоретичний, або пізнавальний, стосується двох способів функціонування істини - її походження і застосування для пізнання нових об'єктів чи вирішення теоретичних завдань. Знання має характер істини, якщо воно виникає на певній об'єктивній основі і в своєму подальшому розвитку не пориває з нею С. формовані знання стають знаряддями його поширення і розвитку. Для цього треба мати уміння вибирати для даної конкретної ситуації єдино адекватні поняття, образи, правила і підводити під них об'єкти чи вирішувати задачу. Таке застосування абстрактного до конкретного Кант називав здатністю судження В. она - відмітна риса природного розуму, навчити їй не можна, на відміну від власне теоретичних знань. Як вміння вона виробляється прикладами і діяльністю З. датність судження - це мистецтво, хист до вибору адекватних ідей або їх створення для ще не пізнаних явищ. 2) К.і. в практичному плані - це адекватність ідеальних засобів для потрібної людині зміни речей, явищ та процесів. Уміння застосовувати такі засоби дається теж прикладами та практичною діяльністю. 3) В діалектичній логіці К.і. досягається методом сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження є одночасно рухом в середині самої думки і її наближенням до конкретної дійсності.

ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ - течія в сучасній аналітичній філософії, яка вбачає єдину мету і метод філософії в логічному аналізі мови науки засобами логіки математичної. Л. а. ф. об'єднує вчених різних філософських спрямувань. Завдання логічного аналізу представники цієї течії вбачають у побудові штучних мов-моделей як засобів реконструкції природних мов (у т.ч. "мов науки"). Л. а. ф. виниклав пер. чверті XX ст З. асновником її був Рассел, який висунув ідею про те, що логічний аналіз відкриває можливості розв'язувати філософські питання і методологічні проблеми науки на засадах нової, логічно досконалої мови. Оскільки універсальною мовою науки вважалася мова математики, то пошуки досконалої, логічно надійної математичної символіки стали основою досліджень представників Л. а. ф. Будьяку філософську проблему вони прагнули розв'язати шляхом її коректного переформулювання, тобто перекладу "досконалою мовою науки". Якщо переклад не вдавалося здійснити, проблему оголошували псевдопроблемою. Ідеї Л. а. ф. розвинув Вітгениїтайн (див. логічний атомізм). Суб'єктивістський характер Л. а. ф. найповніше виявився у програмі Віденського гуртка. Пізніше до Л. а. ф. прилучилися Львівсько-варшавська логіко-філософська школа, представники логічного емпіризму, неопрагматики та інші, які в галузях логічної семантики, логіки імовірностей, логіки модальної досягли певних успіхів.

МАРГІНАЛЬНА ОСОБИСТІСТЬ - поняття, що було сформульоване амер. соціологом Парком в 1928 р. для характеристики соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів (іммігрантів) до вимог урбанізму як способу життя. Пов'язуючи маргінальність з міграцією, а її, в свою чергу, з розвитком торгівлі і ринку, з процесом переходу від локальних культур до цивілізації, Парк дав цьому поняттю широке історичне і соціокультурне тлумачення. М. о. притаманні специфічні риси: агресивність, вразливість, занепокоєння, егоцентричність, честолюбство тощо. Характеризуючи історичні умови, в яких виник соціально-психологічний тип М. о., Парк наголошував на тому, що послаблення внаслідок міграції локальних зв'язків та розвиток міст-метрополій призвели до виникнення нового типу особистості, "культурного гібриду" - людини, яка живе відповідно до норм культури і традицій двох різних народів; така особистість знаходиться на "межі двох культур і двох суспільств". У 30-ті рр. подальша розробка теми М. о. здійснювалася Стоунквістом з культурологічних позицій: зіткнення культур, яке відбувається в свідомості М.о. - це форма вияву конфлікту соціальних груп, що представляють різні культури; маргінал належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них Д. раматична роздвоєність породжує у маргінала тривожне відчуття самотності, відчуження від суспільства. В залежності від обставин М. о. може відігравати роль лідера екстремістських угруповань або знаходитись у стані одвічного ізгоя. Маргіналізаційні процеси пов'язані, як правило, з перехідним станом, що переживає суспільство на певних етапах історичного розвитку. На сучасному етапі технологічні, соціальні, культурні зрушення останніх десятиліть надали проблемі маргінальності якісно нових окреслень. Урбанізація, масові міграції, інтенсивна взаємодія між носіями різних етнокультурних і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар'єрів, вплив на населення засобів масової комунікації - все це призвело до того, що маргінальний статус став у сучасному світі не стільки винятком, скільки нормою існування великої кількості людей. Ретроспективний погляд на історію світової культури також засвідчує, що незрідка в оновлюваних тенденціях духовної історії людства лідерська роль належала саме М.о.

МИСТЕЦТВО - знаково-семіотична галузь людської культури, яка, на відміну від інших засобів комунікації, позначена намаганням у всіх своїх повідомленнях поєднати відтворювану у цій галузі конкретність світу з тими чи тими його узагальненими сенсами. Будь-який мистецький, у широкому значенні, текст обов'язково надає конкретності універсального характеру, що і є основною ознакою художнього образу як головного будівельного матеріалу у М. Художній образ - особливий знаковий сколок зі світової - природної чи людської - дійсності, який унікальним чином органічно поєднує той чи той її фрагмент з універсальними значеннями. Відповідним чином мистецький твір у всьому часовому діапазоні художньої творчості постає передовсім як особливий інформаційний процес надзвичайної смислової місткості. М. - комунікація, у якій повідомленням є текст у повному своєму знаково-семіотичному складі, внаслідок чого це повідомлення набуває інформаційної ваги, по суті, незрівнянної з усіма іншими семіотичними інструментами культури. Фундаментальна риса М. - орієнтація на конкретність світу у її зв'язку з утвердженими чи утверджуваними культурою стратегемами останнього - і визначає надзвичайну тривкість мистецької діяльності у всьому часі і просторі людської історії від давнини до сучасності. Проте різні епохи цієї історії необхідно дають і різні форми М., хоча й зберігають вказану його фундаментальну рису. Так, "досучасне" М., від архаїки до початку Нового часу, обов'язково переплітається з іншими галузями ідеологічної діяльності тогочасної людини - від релігії аж до правничої сфери, відтворюючи передовсім світогляд великих спільнот-колективів тих епох В. ідповідним чином таке М. позначене ослабленою авторською індивідуальністю або навіть її повною відсутністю І. сторія того М. постає насамперед як його поступова, але неухильна емансипація від згаданих інших галузей культурно-семіотичного Всесвіту і паралельно від обов'язково надособистого бачення світу, притаманного тій добі. Від часів європейського і цілої серії азійських "ренесансів" М. починає орієнтуватися вже на підкреслено індивідуальний, "авторський" погляд на дійсність. Відтак головною семантикою М. стає сама ця дійсність, уже позбавлена попередніх надособистих, колективно-міфологічних інтерпретацій. Отож, якщо раніше М. відтворювало "світогляд", то віднині - сам світ у всій його проблематичності і незавершеності. Уся мистецька сума Нового часу постає як безнастанне побільшення у ньому, з одного боку, індивідуальної авторської ініціативи, аж до злободенної постмодерністської ексцентрики, а з другого, тих чи тих художніх способів до відтворення віднині плинного, принципово незавершеного, "гераклітівського" світового процесу. М. відповідно віддзеркалює і цей процес, і авторську особистість у ньому. Вже на порозі Нового часу, а особливо у розпалі романтизму, до мистецької семантики і взагалі поетики невід'ємно ввійшла і та велика народно-колективна особистість, до якої належить той чи той митець. Це надає усім подальшим мистецьким формам відповідної національної забарвленості, котра у своїй своєрідності особливим чином уточнює як авторику особистісно художника, так і характер, типологію відтворюваного ним світу. Характерно, що саме в час романтизму здіймається полеміка довкола гіпотетичної прийдешності М., яка у певних своїх крайнощах (Гегель) доходить до сумнівів у самій можливості такої прийдешності - у зв'язку з бурхливим загальним розвитком людського семіозису, - особливо у напрямі абстрактної інформації. Проте ці песимістичні прогнози, зважаючи на інтенсивну мистецьку продуктивність сучасності, все ж таки не справдилися Р. азом з тим М. Нового часу від барокової доби і далі доволі різко диференціювалося на "авторське" і на "масове", які наразі перебувають у безсумнівному, незрідка тяжкому конфлікті. Не виключено, що цей доволі драматичний поділ сучасної мистецької праці зумовлений неуникною необхідністю, з одного боку, відтворення особистісного багатства новоєвропейської цивілізації, а з другого, фіксації загалом сталих і доволі елементарних світоглядів великих людських мас у ній, що з'явилися на історичному обрії "насамкінець" Нового часу.

МОДЕЛЮВАННЯ - науковий метод непрямого (опосередкованого) дослідження об'єктів пізнання, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене, неефективне чи недоцільне, через дослідження їхніх моделей - предметних, знакових чи мислених систем, що відповідно відтворюють, імітують чи відображають певні характеристики (властивості, ознаки, принципи внутрішньої організації або функціювання) оригіналів. Як специфічний конструктивно-пізнавальний прийом, своєрідна форма подання процесів і явищ реальності М. відоме з античних часів. У процесі пізнання М. тісно взаємодіє з іншими спеціальними і загальнонауковими методами, зокрема експериментальними. В епоху НТП М. фактично набуло статусу загал ьнонаукового методу пізнання, стало ефективним теоретичним і експериментальним засобом дослідження, чому насамперед сприяли інтенсивні процеси математизації та комп'ютеризації науки. Комп'ютерний (модельно-кібернетичний) експеримент, а згодом його різновид - когнітивна комп'ютерна графіка - набули унікального значення у дослідженні складних процесів і явищ дійсності, верифікації наукових гіпотез, побудові теорій. Користуючись процедурами абстрагування та ідеалізації, М. дає змогу з метою відтворення (у моделі) та дослідження виділяти саме ті характеристики, параметри чи властивості модельованих об'єктів, котрі безпосередньо підлягають вивченню. З появою когнітивних комп'ютерних графічних засобів відкриваються реальні можливості подавати у наочній формі не тільки об'єкти у класичному розумінні і експериментувати з ними, а й виражати з допомогою відповідних наочних моделей ті чи інші гіпотези, ідеї, концепції тощо, досліджувати їх, піддавати верифікації. Загалом процес М. відзначається складною структурою і включає такі основні етапи: постановка проблеми, побудова моделі, її дослідження, екстраполяція отриманих результатів на оригінал. Теоретичну основу М., яке проявляється у різноманітних формах, залежно від сфер застосування і характеру використовуваних моделей, становлять теорії фізичної подібності, фізичної аналогії та ізоморфізму систем. За фізичним характером моделей можуть бути виділені три типи М.: предметне, знакове (інформаційне) і мислене. У тісній взаємодії з іншими методами М. відіграє важливу роль у дослідженні найскладніших процесів та явищ мікро-, макро- і мегасвіту у розкритті їх глибинної суті.

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ - буття, існування і властивості якого не залежать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. О.р. в цьому сенсі - те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Необхідність введення категорії О.р. як абсолютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" - суб'єктивної реальності, феноменів мислення, свідомості) і зовнішній (світ "не-Я" - чуттєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кардинальну роль як філософська основа класичного природознавства, де О.р. - це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експеримент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Категорія О.р. необхідна також для збереження реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розвиток науки виявив гносеологічні труднощі, зумовлені поняттям О.р. У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" О.р. в систему своїх матеріальних та інтелектуальних засобів пізнання й пізнавальних дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між О.р., як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його засобами пізнання і його свідомістю. Звідси - доцільність розгляду О.р. як буття, що є відносним стосовно певного суб'єкта (О.р. - те, що існує незалежно від даного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характеристик О.р., зумовлених його психологічним і праксеологічним вимірами (О.р. - те, що не залежить від волі і бажань даного суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обмежує його свободу; це те, що здатне чинити опір, виявляти себе як щось автономне чи незалежне, як щось, зрештою, нездоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). О.р. у цьому сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й закономірностей історичного і соціального буття, інституціональної будови суспільства, а також як сукупність певних культурних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивного знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв О.р. - наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосовно нього набувають характеру феномена відчуження.